Три абзаци про ... афоризми

"Чи можливо обрати нуднішу тему для розмови?" - думаємо ми, коли починають говорити про афоризми. А хіба про них говорять? Зазвичай ними говорять. Так вже склалось, що іноді людям просто легше вимовити чиїсь давно вже сказані слова, чим висловитись самому. Можливо це тому, що "Афоризм цінний вже тому, що містить половину правди. А це надзвичайно високий відсоток" (Габріель Лауб). А може, бо "Я помітила, що збирати розумні думки особливо люблять дурні" (Сильвія Чіз). Хто знає?

Взагалі афористика, як на мене, - досить складна штука. Звичайні слова звичайних людей без будь-якого їх бажання не стають крилатими висловами. Хоча я й не думаю, що люди спеціально сідали і творили щось таке розумне, аби колись хтось їх слова повторив. Владислав Гжещик: "Золота середина в афористиці - коли розумний вже все зрозумів, а дурний ще не почав здогадуватись". Адже бувають такі насичені вислови, на кшталт "Справжній письменник вражає нас, сказавши те, що ми знали завжди" (Жан Ростан); такі заперечні, як "Я закриваю очі, щоб краще бачити" (Поль Гоген); такі влучні, як "Усі люди на світі не такі, як усі" (Сильвія Чіз); і навіть такі смішні, як "Я хочу померти спокійно, уві сні, як помер мій дідусь, - без всіляких там криків та зойків, як пасажири його автобуса" (The Penguin Dictionary of Jokes). 

Цікаво, що у кожному дійсно гарному і мудрому афоризмі завжди можна знайти щось те, про що там конкретно не йдеться. "Читати можна по-різному: читати і не розуміти; читати і розуміти; читати і розуміти навіть те, що не написано" (Яків Княжнін). Але все ж буває так, що часто вставляти чиїсь цитати - просто недоречно. Адже це сприймається, ніби у людини немає власних думок, вартих уваги. "Люди, зауважу, люблять думки, які не змушують думати" (Станіслав Єжи Лец). Невже це означає, що ми всі маємо говорити чужими словами? Тільки тому що так легше?