По абзацу від кожного про... багатозначність

                                                                  What if I really don't?       

Що ж тут казати, часом не те що не можеш розкусити чужі слова та їх метафоричність, а навіть і сам себе не розумієш. Навіщо тоді придумана багатозначність? Щоб заплутувати нас по максимуму, чи щоби була гарна відмазка для невдалого сарказму? З іншого боку, кидатись у крайнощі і казати все, як є, неможливо, бо ж більшість слів, якими користуємось, мають декілька лексичних значень. Якось вже і здається неможливим знайти з ким-небудь спільну мову на цій планеті. Але ж, у цьому й увесь сенс: знайти тих, хто по-справжньому тебе розуміє, з усією неоднозначністю твоїх слів.

Неоднозначність - чудовий спосіб перевірити, чи ви з людиною однаково мислите. Або перевірити її очевидно низький рівень IQ. Справа в тому, що граючись з асоціаціями та здогадками людей ми відчуваємо себе філософами, маніпуляторами. І в принципі справедливо, адже саме так робили всі філософи і маніпулятори. Але якщо ваші метафори не розуміють, це не обов'язково тому, що ви надто різні чи ваш слухач недостатньо розумний. Може ви просто не філософ і не маніпулятор?

Неоднозначность придает общению свежесть и интерес; и многообразие вариантов вовлекает. А еще больше вовлекает намек на то, что неоднозначность есть. Даже если на самом деле неоднозначности нет. Наверное ни один писатель и не подозревал сколько смыслов в его произведениях найдут школьные учителя зарубежной литературы, что уж говорить о нас, простых смертных. Будьте неоднозначны.

Три абзаци про... підтакування

I don't know the key to success, but the key to failure is trying to please everybody.

Bill Cosby

Усі давно зрозуміли, що пристосування - це те, що допоможе (вижити) у скрутний момент. Взяти хоча би банальний приклад з небезпекою на дорозі: навіть якщо дозволено йти, а хтось там жене прямо на тебе не за правилами, то навряд чи ти продовжиш рух лише заради справедливості чи вірності власним принципам. Або візьмемо інший життєвий приклад: студент і викладач. Що б він тобі там не казав, тримаючи твою заліковку у руках, беручись щось у ній писати, ти будеш лише кивати головою і ні в якому разі не йтимеш на конфлікт.

Проте, заждіть, чи завжди такий сліпий конформізм вигідний? Коли ж ти сам думатимеш і діятимеш? Погоджуючись з кожним своїм попередником, твоя думка набуде лише вигляду синтезу усіх чужих слів, причому ніякого відсіювання: банальна невпорядкована мішанина. Ті, хто постійно погоджується з чужими думками, схожі на тих, хто має звичку ті думки заперечувати. Часом здається, що такі люди просто не мають власних ідей у голові і саме тому мусять спиратись на усе готове: так же легше.

Однак я вважаю, що виражатись по-своєму завжди приємніше. Лише стираючи усі слова автора і маючи перед собою саму тільки тему, можна створити дійсно гарні та натхненні шедеври у словесній формі. Окремо висвітліть для себе моменти в житті, коли не підтакнути вкрай небезпечно, а так - завжди кажіть все, що на думці. 

Три абзаци про... розуміння

Скільки разів за день ми стикаємось з непорозуміннями? Від неправильного прийнятого замовлення в буфеті до помилкового трактування чийогось погляду чи жесту. А в чому ж, власне, проблема? І чия вона? І чи є вона?

Бувають проблеми фізичного характеру: недочув, недобачив, недоказав, недописав, недопоказав, недовідчув, недоігнорив, недочитав, недоробив, недосподівався, недостарався. Кого винити? Адже такі речі відбуваються нестерпно часто, і ми їх майже ніколи не помічаємо. А з іншого боку, дійсно, навіщо ускладнювати собі життя цими зайвими поясненнями і переживаннями? Хіба мало явних проблем, щоб шукати уявні?

Неможливо передбачити усе наперед. Ти неправильно зрозумів одну людину, а та сама людина вже неправильно зрозуміла когось іншого. Підстрахуватись так, щоб от кожен тебе розумів, як самого себе, складно вже тому, що часом і закутки власного світу здаються загадковими. І тут аж ніяк не допоможе те, наскільки добре ви знаєте когось. Єдиний мій сухий рецепт: завжди кажіть все, як є. Ніколи не можна настільки зневажати людину, щоб приховувати власні до неї почуття. Та й замовчувати варто лише тоді, коли цього вимагає ввічливість, ніщо більше. А для чого потрібні натяки? Яка їх функція у нашому житті? Породжувати непорозуміння? Дуже треба. І навіщо боятись, що про тебе подумають? Ймовірно, що вони просто тебе не зрозуміють. І прагнути цього розуміння від кожного - марна справа. Отож кажи, як є і ніколи не думай про інше.

Три абзаци про... поради

Іноді бувають складні ситуації. Але це не страшно, якщо поруч хороші і чуйні люди, котрі завжди готові допомогти. Що, якщо вони допомагають порадами? Що, якщо таких людей багато? Що, порад ще більше? Що тоді робити, якщо вони всі різні?

Загалом, порадою має бути щось таке, що ти зробиш, будучи на місці того, кому хочеш допомогти, правильно? Але люди ж різні. А раптом твоя порада саме у цій ситуації саме цій людині - просто не подіє? Що тоді? А якщо людина розгубиться у всій тій купі порад? Але твоя ж жага зробити щось приємне, а головне - корисне, була щирою... Що тоді, зовсім бути осторонь?

Занадто багато питань, як для поста в три абзаци. Відповідь ось тут: ніколи не можна радити що-небудь, погано знаючи людину, ситуацію та всі умови. Краще свою відчайдушну доброту направити на щось дійсно результатне. А та людина у 99 % випадків вихід має знайти сама, і чужі слова тільки допоможуть заплутатись. Як сильно ви б не залежали від чужих порад, намагайтесь слухати себе. Як сильно ви б не хотіли допомогти, намагайтесь робити це якось інакше!

По абзацу від кожного про ... суперечності поколінь

"Поживеш з моє, - дізнаєшся!"; "А в мої роки все було не так..." - кажуть одні. "Все вже змінилось."; "Зараз це - нормально." - інші. І обидві сторони кричать в унісон: "Ти не розумієш...". Так в чому ж корінь усіх суперечок поколінь? Невже розуміння, а навіть з великою різницею у віці, - це утопія? Як на мене, одні вважають себе досвідченішими, і не безпідставно, а інші вважають, що часи змінились настільки, що той досвід інших вже не цінний, та й самі вони краще знають. А у мене рецепт один, особливо для молодих поколінь - насамперед повага. Бо якщо, наприклад, мої внуки не будуть поважати мене в мої похилі роки, то знатиму, що прожила життя дарма. Ніякого тобі "вдалого інвестування"...

Що таке характер людини? Що таке її спогади, досвід, думки? Відповіть ховається у вашій пустій голові. Це ваш мозок. Невелика кулька містить у собі всю вашу особистість. А складається він з нервових клітин. Вони старіють і відмирають, приймають нові функції або тонуть в крові від алкоголю. Не роблять вони лише одного - не відновлюються. Тому з віком їх стає все менше, розумові здатності людини зменшуються. Але досвід - росте. Нічого не стоїть на місці, люди міняються. Умови виховання змінюються, характер виховання міняється. І мені лячно від однієї лише думки про Джастіна Бібера те, якими дідусями і бабусями будемо ми.

Есть такая корпоративная шутка "Умирают не на пенсии, а от пенсии". А известный философ Григорий Сковорода сказал "Когда голова не занята делом, она занята дурью". Конфликт поколений есть уже потому, что время идет - все меняется. Но конфликт с бабулей, смотрящей дом2 и сериалы и конфликт с "корпоративным" дедушкой это две большие разницы.

Три абзаци про ... афоризми

"Чи можливо обрати нуднішу тему для розмови?" - думаємо ми, коли починають говорити про афоризми. А хіба про них говорять? Зазвичай ними говорять. Так вже склалось, що іноді людям просто легше вимовити чиїсь давно вже сказані слова, чим висловитись самому. Можливо це тому, що "Афоризм цінний вже тому, що містить половину правди. А це надзвичайно високий відсоток" (Габріель Лауб). А може, бо "Я помітила, що збирати розумні думки особливо люблять дурні" (Сильвія Чіз). Хто знає?

Взагалі афористика, як на мене, - досить складна штука. Звичайні слова звичайних людей без будь-якого їх бажання не стають крилатими висловами. Хоча я й не думаю, що люди спеціально сідали і творили щось таке розумне, аби колись хтось їх слова повторив. Владислав Гжещик: "Золота середина в афористиці - коли розумний вже все зрозумів, а дурний ще не почав здогадуватись". Адже бувають такі насичені вислови, на кшталт "Справжній письменник вражає нас, сказавши те, що ми знали завжди" (Жан Ростан); такі заперечні, як "Я закриваю очі, щоб краще бачити" (Поль Гоген); такі влучні, як "Усі люди на світі не такі, як усі" (Сильвія Чіз); і навіть такі смішні, як "Я хочу померти спокійно, уві сні, як помер мій дідусь, - без всіляких там криків та зойків, як пасажири його автобуса" (The Penguin Dictionary of Jokes). 

Цікаво, що у кожному дійсно гарному і мудрому афоризмі завжди можна знайти щось те, про що там конкретно не йдеться. "Читати можна по-різному: читати і не розуміти; читати і розуміти; читати і розуміти навіть те, що не написано" (Яків Княжнін). Але все ж буває так, що часто вставляти чиїсь цитати - просто недоречно. Адже це сприймається, ніби у людини немає власних думок, вартих уваги. "Люди, зауважу, люблять думки, які не змушують думати" (Станіслав Єжи Лец). Невже це означає, що ми всі маємо говорити чужими словами? Тільки тому що так легше?